Він розпочав свою трудову діяльність у 1957 році помічником машиніста на залізниці. З 1965 року – на педагогічній роботі. Спочатку – вчителем Деньгівської 8-річної школи. З 1971 року –вчителем фізкультури Чапаєвської школи ім. Г. П. Берези.

З 1990 по 2010 рік підготовлені ним збірні команди з волейболу були незмінними учасниками фіналів обласної спартакіади школярів: чотири рази вони ставали переможцями, десять разів – призерами змагань. У 1998 році команда Чапаєвської школи представляла Черкаську область на Всеукраїнській спартакіаді школярів, і це є особливою гордістю Бориса Давидовича. Він згадує: „Нашу волейбольну команду юнаків як переможця обласних змагань серед сільських і міських школярів делегують у м. Полтаву на першість України… 

Коли в Полтавському спортивному центрі Олімпійського резерву я прочитав афішу-інформацію, в мене дихання перехопило: збірні Києва, Харкова, Дніпропетровська, Львова, Одеси, Житомира. Збірна Києва тільки-но повернулася з тренувальних зборів, що проходили у Болгарії, одесити – з Росії, а тут – звичайна сільська школа. Та змагалися ми достойно, мало не перемогли вінничан, кіровоградців, та їх досвід виявився вагомішим. Привезли ми додому кубок „За волю до перемоги”. За роки роботи Борис Давидович підготував 3 майстрів спорту, 5 кандидатів у майстри спорту, понад 30 першорозрядників. 17 його вихованців стали вчителями фізичної культури. Борис Давидович – талановитий художник. Десятки його робіт прикрашають стіни рідної школи, офіси підприємств, з якими він співпрацює, та й просто оселі його учнів і колег. Величезний і неоцінимий внесок Бориса Давидовича в розвиток культури та спорту рідного села. Довгий час, за сумісництвом, працював спортінструктором села Чапаєвка та Черкаського управління меліоративних систем. Його як тренера збірних команд футболу, а особливо волейболу, знають далеко за межами рідної Чапаєвки. Вдень навчав діток фізкультури, музики й малювання, а ввечері проводив як акомпаніатор репетицію сільського хору. Не за плату, а тому, що дуже любив музику, рідне село. Для душі й вірші писав, та й досі пише. Деякі поклав на музику, і їх співав хор. Багато тих віршів у Бориса Давидовича, не одну книжку видати можна.

Є люди, про яких говорять, що «старість його вдома не застане». Це не про Бориса Давидовича, бо надто любить свій дім і надовго його не полишає. Нині разом з дружиною Ганною Захарівною допомагають донькам Аллі та Любові виховувати чотирьох онуків: Олю, Аліну, Олега та Діанку. А оскільки Діанка проживає разом з дідусем, то він навчає її всіх таємниць свого багатогранного таланту: малювати, грати на музичних інструментах, писати музику, вірші, а ще – любити свою родину, свій рідний край так, як його любить і прославляє у віршах її дідусь.